Його Святійшество Далай-Лама XIV про щастя

Говорячи про духовні виміри нашого життя, свої релігійні переконання ми визначаємо, як головні. Так, релігійна віра – це завжди добре, але можна обійтися і без релігії. А в деяких випадках і куди краще. Вірити чи ні – вирішувати нам самим. Це - наше власне право. Та існує й інший рівень духовності. Я його називаю основним. Це такі людські якості, як доброта, співчуття та людяність. Вдумайтесь — адже це не абстрактні поняття! Вони обов'язково мають бути у кожного з нас, незалежно від того віруюча ми людина, чи ні. Особисто я вважаю цей рівень важливішим, ніж релігійність, оскільки сама найкраща релігія не в змозі охопити всіх нас, а лише частину людства. А доброта, співчуття та людяність потрібні нам усім, адже ми одна велика сім'я. Без цих цінностей наше існування стане нестерпним і втратить сенс. І ніхто в такому світі не зможе почувати себе щасливим.

Ви скажете, що щастя має багато інших складових. Так, це правда. Але досягнення щастя розпочинається з усвідомлення його істинної природи та поступового наповнення власного життя добром, терпимістю та вмінням прощати.
 
 

Задоволеність роботою та час

Наступного тижня ми зустрілися знову. Вчора, говорячи про значення труднощів, ви відзначили, що час від часу корисно буває відійти та поглянути на картину в цілому, - почав я. – Ми визначили основні джерела невдоволеності роботою – рутина, нудьга, недостатня самостійність, маленька зарплата. І, як ми з'ясували, задоволення нам приносить спілкування з іншими людьми та подолання труднощів. Який фактор, на вашу думку, є найважливішим? Що є головним джерелом задоволеності? Далай Лама мовчав. На його обличчі з'явився вираз глибокої зосередженості. Видно було, що він серйозно обдумував моє питання. Нарешті він зібрався з думками і відповів:

- Головна наша мета – отримувати задоволення від роботи, чи не так? Тому самим важливим джерелом задоволення є наше ставлення до неї... Так, саме так... Ставлення до роботи важливіше за все. – Він знову замовк. – Ставлення до роботи, а також усвідомлення себе, розуміння себе, - додав він, - ось ключові фактори. Зрозуміло, грають роль також інші обставини – емоційний стан, те, наскільки людина має схильність до ревнощів, жадності, злоби. Якщо вона задоволена собою, не жадна, не заздрісна, робота буде приносити їй велике задоволення. А більш амбітний колега вирішить, що така робота недостойна та принизлива для нього. Амбітній та заздрісній людині робота задоволення не принесе. Отже, риси характеру також мають значення.

Численні наукові дослідження підтверджують слова Далай Лами. Одне із самих повних та широких досліджень було проведене у 1997 році викладачем Нью-йоркського університету доктором Еймі Вржесневські та її колегами. Вчені прийшли до висновку, що робітників можна розділити на три групи. Перша сприймає роботу виключно як засіб добування грошей. Робота сама по собі їх не дуже цікавить, не приносить їм задоволення. Для них найважливіше всього гроші, і, як тільки з'являється можливість перейти на більш високооплачувану посаду, вони йдуть із попереднього місця. Люди другої групи бачать у роботі можливість зробити кар'єру. Їх головна мета – зайняти якнайвище становище. Їх приваблюють не гроші, а соціальний статус, престиж та влада. Ці люди працюють із більшим ентузіазмом, але, як тільки кар'єрний ріст припиняється, вони втрачають до попередньої роботи цікавість та починають шукати нову.

Нарешті, представники третьої категорії вбачають у роботі покликання. Вони працюють заради задоволення. Робота є частиною їх життя. Вони люблять свою роботу і не кинули б її, навіть якщо б їм перестали платити. У роботі вони вбачають найвищий зміст, найвищу мету і вважають, що працюють на користь інших людей, на користь всього людства. Неважко уявити, що саме ця категорія людей отримує найбільше задоволення від роботи та від життя в цілому.

Підводячи підсумки свого дослідження, вчені роблять висновок: „Задоволення більшим чином залежить від нашого ставлення до роботи, ніж від рівня прибутку або престижності”. Щоб переконатися в цьому, не обов'язково читати праці соціологів та психологів або вивчати біографії випускників Гарварда, що мають диплом з ділового адміністрування. Достатньо подивитись на своїх друзів і знайомих, щоб зрозуміти, яку важливу роль грає наше ставлення до роботи. Зрозуміло, це ставлення визначається багатьма внутрішніми та зовнішніми факторами.

Велику роль грають дитячі враження, виховання, культура. Як і багато людей у нашому суспільстві, мій батько вважав, що повинен пояснити своїм дітям: вони віднайдуть щастя лише у тому випадку, якщо будуть моральними та навчаться важко працювати. Але реальне життя йшло врозріз з його словами. Кожен вечір він повертався додому втомлений, мовчазний. Це породжувало сумнів у наших юних душах – чим же він займається на роботі? Судячи з його вигляду, можна було подумати, що він з дев'ятої до п'ятої сидить у стоматологічному кабінеті та пломбує канали.

Зрозуміло, це не пробуджувало в мені потягу якнайшвидше почати власне трудове життя. І враження від першого робочого дня тільки підтвердили мої побоювання. Моїм першим трудовим досвідом стала робота на заводі, що випускав консервований сік.

Я був тоді ще підлітком і стояв у кінці конвеєра, приймаючи коробки з соком та виставляючи їх на залізний візок. Навчання цій „цікавій” справі забрало у мене приблизно одинадцять секунд. До кінця першої години мною оволоділо відчуття утоми та нудьги. Я вже ненавидів цей безкінечний потік коробок, що надходили з конвеєрної стрічки. Кожну коробку я сприймав як особисту образу. Перші п'ять хвилин я розважався тим, що згадував епізод із фільму „Я кохаю Люсі”, де героїня працює на конвеєрі та вкладає шоколадні цукерки в коробки. Але я швидко зрозумів, що на моєму заводі немає місця веселим жартам. Мій гумор не знаходив ні у кого відгуку. Я вирішив, що приміщення обладнане спеціальним фільтром, який відсіює молекули радості. Напарник, що стояв з іншої сторони конвеєра, своєю несподіваною реплікою підтвердив моє припущення. Протягом години він мовчав і раптом сказав: ”Так, робота ще та...” Я так і не дізнався, як звали цього філософа. І що найгірше, він ніби навмисно уповільнював темп роботи. Він працював так повільно, що мені доводилось повертати більшу частину коробок, що надходили. Це мене бісило. Але слід віддати йому належне – повільно рухався не тільки він, повільно тут рухався сам час. Закони фізики ніби не діяли у цій споруді. Кожна хвилина здавалася годиною. Я безпорадно дивився на годинник, думав, що не доживу до кінця робочого дня.

Але другий день приніс мені урок, із якого я зрозумів, як багато значить наше ставлення до роботи. На місце мого мовчазного напарника прийшов Карл, чоловік старшого віку, енергійний та сповнений ентузіазму. Я міг лише захоплюватися його стилем роботи. Він буквально насолоджувався своїми рухами, вміло, ритмічно та точно пересуваючи коробки. Він був схожий на атлета, що розминається, і спостерігати за ним було саме задоволення. Але його захоплювало не тільки тасування коробок. Він із задоволеннням обмінювався жартами із робочими. Кожного він знав на ім'я, знав, чим той живе і дихає. Карл залучив до загальної бесіди і мене, так що робочий день пролетів для нас непомітно.

Мій новий напарник був людиною, яка відверто любила людей, і люди відповідали йому взаємністю. Крім того, він намагався завжди зрозуміти, якій меті слугує справа, частиною якої він є. Так, наприклад, виконуючи цю роботу, він у якийсь момент розвідав, скільки банок із соком виробляє завод кожного дня, у які штати або країни поставляє продукцію. Йому подобалося уявляти тих, хто буде пити цей сік, і він часто звертався до нас із жартівливими попередженнями: „Обережніше з цією коробкою, хлопче, - сік призначений для яхти ЇЇ Високості. Там його змішають із горілкою та подадуть коктейлі нудьгуючим дипломатам” або „Не впусти цю коробку, сік поїде прямою дорогою у Небраску, де його будуть смоктати через трубочку малюки, що страждають від болю у шлунку”. Я згадав по Карла тільки зараз, тридцять років поспіль, і тепер розумію, що він – класичний приклад того, як можна перетворити рутинну роботу в покликання.