Хто не знає, то скажу відразу, що головною перевагою роботи в топ-менеджменті є невеличкі вольності, які є нагородою керівникам за відповідальність. Наприклад, ти сам собі можеш щось планувати. От і цей раз, в бажанні дізнатися про щось новеньке, ми з Оксаною, виконавчим директором компанії, приїхали до Москви.

Біографія Баррі вражає! Особливо тим, що він є персональним лікарем самого Далай-Лами – Лауреата Нобелівської Премії Миру, володаря першого місця в рейтингу «100 найвпливовіших людей світу» за дослідженнями журнал “Time” та першого місця в рейтингу «Лідер світу, якого поважають над усе» (Harris Interactive). Баррі Керзін дві тисячі третього року мав честь прийняти повне посвячення ченця від живого Будди, як його називають 400 мільйонів жителів планети – від Далай-Лами. «Це ж треба!» - подумав я. Таємничий Тибет, секрети буддиської науки, якими був захоплений сам Альберт Ейнштейн, а персональний лікар Далай-Лами – американець… Ну не диво? "І яким же треба бути, – розмірковував я, - щоб отримати таку честь…".

Тема лекції буде вам точно цікавою. Навіть, і не сумнівайтеся: «Тук-Дам». В перекладі з тибетської це означає «посмертна медитація». Для тих, хто не заглядав у словник і на власний розсуд забарвив значення слова «медитація» невластивими йому характеристиками, підкажу, що meditare – означає не що інше, як «роздумувати». Але заінтригувало інше: «посмертна». Оце так тема… Тобто, я матиму змогу дізнатися все про стани, які проходить кожен з нас після того, як тіло померло? Небуддисти, як виявляється, теж їх проходять, але несвідомо, бо непідготовлені. «А могли б», - чомусь подумав я.

Так от, про Тук-Дам. Після так званої смерті ще 21 день деякі досвідчені лами продовжують контролювати своє тіло, залишаючи нам факт існування життя після смерті! Вони залишають, навіть важко це висловити, труп свіжим та живим, хоч пульсу та серцебиття декілька тижнів і в помині вже не має. Для нас – це дива. Та для сходу – це звичайна річ, реальність. Баррі провів вже більше двадцяти років в Індії і був спеціалістом саме з «Тук-Дам». На лекціях Далай-Лами нам про це чути не доводилося.

Баррі зайшов в холодну осінню залу тихо, в традиційному одязі монаха: в накидці з голими руками та посмішкою. Поруч з ним - перекладач Наталя. Чесно кажучи, я їх відразу й не помітив. Лише коли Оксана, піднявши брови, кивнула в глибину зали, я побачив, що всі тихо, як один, встали зі своїх місць і, повернувшись до входу, завмерли, ледь похилившись, зі з’єднаними долонями біля серця. До речі, коли до цього нам траплялося слухати великих буддистів, всі вони, коли казали «я думаю» - показували долонею ось сюди, на серце. Обличчя Баррі було усміхнене, зібране, випромінювало впевненість та спокій. Одним словом – воно було мирне.

Чомусь, перед очима промайнуло пів життя... Я - тепер бізнес-тренер та консультант, щоб ви знали. Ось до кого виріс зі звичайного двірника столиці. І, якби мене запитали, кому я завдячую своєю кар’єрою, то відповів би не думаючи: тим старшокласникам, що під єхидне дівчаче хіхікання колись плювали мені з третього поверху на голову, поки я замітав подвір’я! «Який жах!», - подумав я. Якби не їх слина на моїй потилиці та цей сміх – я б не розплакався від безсилля, міцно стискаючи тренованими в армії руками мітлу. Якби не розплакався – то не поклявся б досягти в житті чогось більшого, справжнього. Оце так поворот карми! Оце так сюрприз! А тоді ще тато додав масла в вогонь, коментуючи цей випадок: «Чим нижче стоїш – тим болючіше б’ють!» Добре, що ми з ним ніколи секретів не мали. І цей раз було кому порадити. «Дійсно, це так», - подумав я знову про плювки на голову та регіт підлітків. Я подумав, що ми, в більшості, ворогів ненавидимо. А скільки користі від них – не думаємо! Адже вони - це і перевірка себе на моральність, і стимул до дії, і ще багато чого. Головне – сприймати іншого не як ворога, а особливо корисну в житті людину. Людину, яка, насправді, є нашим неспотвореним дзеркалом. Хіба ж друзі ризикнуть сказати тобі все, що про тебе думають? А ворогу – тільки дай. Тому і сприймати його потрібно по-іншому, як біль під час операції, який колись принесе одужання, а не як підсолоджену водичку, від якої з часом буде діабет. А в стосунках зі знайомими така водичка трапляється часто, за що ми їх і любимо. А користі з цих компліментів та «Цьом-цьом, пока-пока»? Проблема, тупик, ворог – ось що заставляє нас задуматися по-справжньому та мобілізуватися в житті. Якщо так, то хіба ворог – це ворог?» Згадаймо легендарного Стіва Джобса. Як знаєте, він помер від раку в колі сім’ї, але без обезболюючих препаратів, бо навчився в медитаціях відключати біль. Він, до речі, теж був буддистом. Якось він згадував роки своєї юності: « В мене не було тоді своєї кімнати, я спав на підлозі у друзів, здавав пляшки з-під Коли по 5 центів, щоб купити їжу та щонеділі йшов пішки 7 миль, щоб хоч раз на тиждень добре повечеряти в храмі крішнаїтів». Ось так. А знайомому своєму з Кока-Коли пропонував таке: «У тебе є вибір: все життя продавати підсолоджену водичку, або піти зі мною і спробувати змінити світ!». Як би там не було, а він був прав, як і наш Шевченко, який сказав те ж саме, але віршем: «Не дай Боже на цім світі колодою гнити…» От тільки я в свої 48 ще не Стів Джобс, а той хто до цих пір, як і в юності, ще в пошуку. Може й ви так само? «Та нічого тут поганого і немає», - заспокоїв я себе знову.

Лекція розпочалася.

Всі готували свої блокноти, напруження наростало. Ліворуч від мене сидів оператор, якому блокнот замінила професійна відеокамера Canon. «От японці!», - подумав собі я. Мабуть, в кожного з нас вдома є щось таке, що зроблене саме ними. «А от що українського є вдома у цих японців, німців, шведів?», - подумав і засмутився. Весь світ їх згадує з вдячністю! А нас?

Ми з Оксаною десь в глибині душі були дуже раді, що прийшли аж за 3 години до початку лекції. Соромно казати, та про перший ряд з організаторами заходу ми домовилися ще по телефону, відразу, як тільки взяли квитки на Москву. Смішно, але це було нам ніби гарантією: чим ближче сидиш, тим більше розумієш. «Диваки ми всі, правда?», - подумав я про себе, але промовчав. От і сіли прямо навпроти вчителя, як потенційні першокласники-відмінники. Навпроти нас - стіл та два стільчики: один для лектора, а другий - для перекладача. З англійською, як виявилося, і в Москві проблеми. Я теж, наприклад, вчився в сільській школі і початком у вивченні англійської стала любов до АББИ, легендарної тоді групи. Я, інколи, кажу жартома, що АББА і є моїм першим вчителем англійської. Зараз еліті простіше: вони вчать англійську, наприклад, у нас, в "ІМІДЖ ОСВІТІ". АББА їм не потрібна: час та гроші - ось що є для багатьох із нас, на жаль, сьогодні проблемою.

Початок лекції наближався і я був сповнений цікавості: а як саме Баррі почне свій виступ? В голові прокручував різні варіанти, бо дуже хотілося вгадати. Та ні, спіткала невдача, бо цей раз промазав. Баррі почав з іншого: з вдячності. Продовжив він розповідь про свій перший візит до Росії, розповівши пару казусів. Ми всі разом посміялися, а коли Баррі почав презентувати тему, то всі аж руки потерли: «Ну коли ж він почне?». А Баррі, усміхаючись, запитав: «А що нас тут всіх об’єднує?». І сам відповів: «Бажання бути щасливими і небажання страждати! Чи не так?».

Страждання… І звідки воно приходить? Я, мимохідь, встиг порадіти за Оксану, яка сиділа біля мене праворуч. Он, молоді дівчата шукають себе серед других вищих освіт, хто в іншій країні офіціантом стартував, хто в пабах експериментує над своїм здоров’ям, а хтось шукає своє жіноче щастя в нічних клубах... А Оксана – вона інша. В свої 23 – вона вже виконавчий директор. Та ще й якої компанії! Так. Розум – це велика штука, а вміння відчути, що саме в житті є головним, а про що потрібно забути назавжди, мабуть, є найціннішою властивістю людського розуму по дорозі до власного ж щастя. Я мимохідь пригадав, як в свої 23 мів вулицю, працюючи двірником в сімдесят восьмій школі, що по Шота Руставелі. І був тоді не менш щасливим! «Чому так?» запитав сам себе і знову порадів за Оксану: «Молодець!» – подумав я. Все-таки директором жити краще! Мені школярі плювали з вікон на голову – я ж двірник. А вона – директор. Сидить собі за своїм столом, на ньому візитки. Де хоче - може бути строгою, а де хоче – навпаки. От що значить влада, яка є справжнім гіпнозом для багатьох з нас. Скільки ж людей вона зіпсувала. І подумав, що Оксана до них не належить. Я – свідок. Щодня разом в офісі працюємо і, якби йти в розвідку, не думаючи обрав би саме її. Татовий характер, що й казати. А батьки – своїм дітям не вороги. Тим більше такі батьки, як в Оксани.

І стало на душі світліше.

Лекція почалася. Баррі говорив до нас через мікрофон про те, як ми шукаємо щастя весь час зовні, як нам оманливо здається, що воно чекає на нас десь там, і як це насправді зовсім не так. Він приводив прості, але переконливі приклади про те, які ми розумні, та чомусь лише періодично щасливі. Як ми вміємо в усьому звинувачувати всіх і все, та не себе… Я не міг отямитися. В голові все змішалося: бізнес, спогади про дитинство, старенькі батьки, недавня відпустка, проведена з дитиною та дружиною в колись татарському, а тепер незрозуміло чиєму Криму…

Всі щось зосереджено конспектували: хто в блокнотах, а хто на папірцях, поклавши їх притко на коліна. Лише я сидів з ручкою в руках, яку спеціально перевірив на пишучість ще перед початком лекції. А от що конспектувати – й сам не знав. Відчув себе, мов малюк з дитячого садка, який випадково забрів на лекцію до студентів третього курсу політеху. Я розгублено озирнувся... В очі відразу впало пару скептичних облич. З дитинства таких недолюблював. А під час служби в армії, можна сказати, що скептицизм, як явище, зненавидів взагалі. Скільки зла в собі акумулюють скептики, скільки зневаги до інших… Не дай бог, як кажуть, це стане ще звичкою. А точно може стати, якщо повторювати. Сьогоднішні скептики нічим не відрізнялися від тих, що жили ще з років 200 тому: сидять, закинувши ногу на ногу, як вельможі в першому ряді позолоченого балкону королівської опери. Обличчя самозакохане, а на ньому, мов би видавлена, чи вимазана в залишках привітності, посмішка. Та це й не посмішка, а якийсь кислий, байдужий емоційний натюрморт на обличчі. А символізував він одне: я, і тільки я один на цьому світі знаю все і про все. Як сумно. Позадирали свої носи і забули, що прийде час, і їх понесуть ногами вперед, як і нас всіх, з портретиком попереду та чорною стрічечкою на ньому. Де і дінеться вся ця пихатість та злоба до інших, чимось не таких, як ми. Стало сумно… Та годі вже…», - подумав я для самозаспокоєння. В решті решт, від того вірять ці двоє в буддизм чи ні, Закон Карми існувати не перестане, як і Закон Перевтілення! То, аж легше стало. Наче б то захистив когось слабшого від себе, або повірив людині, якій ніхто ніколи до мене не вірив. Бо не буває ж так, що скептицизм – і все тут. Десь же всередині людина все одно ж людина. Навіть останні злочинці – це теж люди. Їх мами народжували. Цьомали. Обіймали колись, гладили по блискучому чубику, тримаючи на руках. Мріяли, щоб вони щасливими були, як виростуть. Тут я подумав, що не даремно колись поставив свій підпис в списку «Проти смертної кари» на Площі Незалежності Але ж її в нас таки і не має! Я не про незалежність та площу. Я про смертну кару. Може й мій підпис став тією останньою краплею в чиємусь порятунку? І стало на душі світліше.

Кінець науці?

А Баррі продовжував говорити ритмічно, зрозуміло та впевнено. Йому вдалося викликати у нас всіх дивне почуття. Говорячи все зрозуміло, він складав враження, що відкриває нам лише пару відсотків того, про що знає. Так би мовити, описував нам верхівку айсбергу. Це відчуття не покидало нас цілу лекцію, шалено інтригуючи. Розповівши про те, як людину по черзі покидають всі тіла, серед яких фізичне – єдине видиме людським оком, він перейшов до станів під час вмирання. Їх, як виявилося, всього аж вісім. Він зупинився на четвертому: «Тут – серце зупиняється. Зупиняється дихання. Зупиняється кровообіг. Саме на цій стадії, лікарі констатують смерть. Але це ще не кінець (і усміхнувся). Бо існує ще 4 наступних стадії. Деякі з них вже сьогодні науково підтверджені, деякі – ні. Але все потребує часу. Наприклад, черговий етап, чи перехід душі, триває ще три дні після так званої смерті. Ці три дні не можна турбувати тіло померлого, бо це його відволікає від руху вперед, до наступного втілення. Я тут раптом з жахом згадав випадки, коли людей хоронили прямо на другий день... «Та це ж злочин!» - вигукнув я всередині і моє припущення миттєво підтвердило питання з залу: «То, виходить, що хоронити раніше, ніж через три дні тіло людини не можна?»

- «Не можна. Не бажано» - відповів Баррі. Ми, в буддизмі, це ніколи не робимо, тому такі питання і не дискутуємо. «Не дискутується» , - продовжив Баррі, «бо було багато фактів, коли після зупинки серця і кровообігу тіло лам продовжувало жити ще 5, 12, 20 днів. Але не більше двадцять однієї доби».

- Це слово нагадало мені мій випадок з юності, коли мене помилково забрала міліція. Тож я, як ніхто, знаю тепер значення слова «не дискутується». Ти ж в міліції? – значить винен! І це питання не дискутується».

- «Ну все, - мовив я сам до себе, - кінець науці! Треба, щоб Баррі видав про Тук-Дам книгу. Люди ж мають знати, що вони не вмирають?! Перевтілюються – так. Умирають? – ні.

Відносність істини.

«Як вони не мерзнуть?», - шепнула з захопленням Оксана, кивнувши на типовий для тибетських буддистів одяг Баррі з голими руками. Я враз подумав про свої замерзлі ноги, бо всі ми були босі. Такі правила в буддистів. Слухати уважно та ще й босими. Ну, хіба-що в шкарпетках. Так було і цього разу. «Ну да, не холодно!?», - відшепнув я колезі. «Просто терпить!". Що там окремо взяте терпіння, серед більше двухсот обітниць, тобто клятв, які бере на себе кожен такий буддиський монах повного посвячення. Тим більше, що терпіння – це основа будь якого внутрішнього прогресу. Хіба егоїстична та, тим більше, нетерпляча людина, наповнить колись себе співстражданням?

До речі, клятва в буддизмі дуже важлива, бо дається лише свідомо. Коли ти щось порушуєш, ти відразу згадуєш про що? – про клятву. А клятва –це місток куди? – до свідомості. От і виходить, що клятви – це інструменти на шляху самовдосконалення. А так, кому ми в цьому світі потрібні. А клятва – наша. Вона нам і допоможе.

«Ото воля! Ото мужність!», - думав я із захопленням про тибетських монахів! Щось це мені відразу наших козаків нагадало! Та притаманна буддизму неагресивність миттю мене освіжила, на фоні помаху козацької шаблі та головами турків на траві. От де був Будда прав, відкривши закон існування Відносної та Абсолютної істини, який потім ліг в основу квантової фізики Ейнштейна. Так от, згідно цього закону, з однієї сторони війна – це захист Батьківщини, любов до близьких, героїзм! А з іншого боку – те ж саме вбивство, заборонене заповіддю «Не вбий!» з Біблії. Та кому це все за кредитами та кар’єрними планами сьогодні потрібно?, - подумав я і продовжив допитувати себе: то вбивство – це злочин, чи героїзм? Чи, може, в залежності від ситуації? Чи від того, хто це робить? Щось тут не так, надто заплутано! – подумав і ще раз згадав про той підпис, що поставив проти смертної кари. «Хай живуть!, - подумав знову. Сидять за свій злочин і думають про карму, а не чекають беззбройні розстрілу в потилицю, мов розправи! Підпис декого теж може бути вбивством. Та ще й яким! Підписом пера окремих людей розпочинаються ембарго, війни, бомбардування! А я їх, невідомих мені грішників, що оступилися, цим невбивчим підписом хоч трішки олюбовив, зберіг. Люди ж все-таки. Принаймні всі були дітьми – бандитами ж не народилися. Ми, як суспільство, хоч і опосередковано, але десь чимось зобов’язані іншим. Тут я впіймав себе на думці, що сидів і філософствував про чисто буддиський Закон Взаємозалежності, якої чомусь всі бояться. Не хочуть нікому нічим бути винним. Жити таким собі егоїстом за принципом «Мій дім – моя фортеця!». От добре, що ще не перевелися альтруїсти. Бо, якщо кожен за себе (уявляєте? 7 мільярдів – і кожен сам за себе) – ото світ божий возрадується, ото життя настане…

У нас тут думання вітається! Годі, що відповіді найти поки не міг, але те, що не нагадував цими роздумами релігійного зомбі - мене радувало. Останні, коли заходять думкою в тупик, то тичуть пальцем в небо і гордо кажуть «в писанії сказано…». В писанії - то в писанії. А в житті що робити?

Контроль розуму, який є основою всієї буддиської практики, схоже, в черговий раз в моїй голові знову дав збій: думки стрімко кудись неслися, мов зграя хлопчаків за м’ячем. Я подумав про узаконені вбивства. Ну і про вбивства тварин, звичайно. А хто головні замовники смерті беззахисних тварин, яких чомусь називають цивілізованим словом «м'ясо»? Згадав не працівників м’ясокомбінатів, а прихованих вбивць - їдоків. Колись знав одного дядька з м’ясокомбінату, то в нього вся сім’я м’яса не їла через те, що знали, як це все там відбувається. Тож треба, у більшості з нас така жага до цього м’яса! Немов би наркотик, без якого не можна! Ну хоч би раз в тиждень… Ну хоч ковбаски! Прямо тобі м’ясний алкоголізм чи м'ясоголізм. Інакше не назвеш. Мільярд індусів ніколи, з покоління в покоління, до м’яса не доторкалися і живі. Індія зайняла цього року першість в медицині, дала світу скільки мудрості, вже з десяток років індуси утримують першість у світі по програмуванню! Інші традиційно буддиські країни задніх ніколи не пасли. В тому числі і в економіці. Візьміть он Китай: поставив весь світ в залежність. Японія будує позаконкурентну електротехніку… Та й Ленд Крузера мого в додачу створили. Люблю я цю машину, як живу, бо з любов’ю зроблена.

Сила враження.

Враження-враження… Цікаво, ви не задумувалися, як враження впливають на нас? Навіть, не те що впливають. Життя змінюють ці наші враження! І я згадав, як 24 роки тому Толік Соломко, колишній артист цирку, а тоді директор тренажерного залу, відучив мене від м’яса. Вірніше сказати – відвернув. Всього однією розмовою, уявляєте? От тобі і сила вражень! Це, як зброя якась! Побачив красиві очі – і в полоні, бо враження! Осудив людину – і ворога отримав, бо враження. А чи дійсно ця людина по своїй суті «ворог», чи це лише наше власне ставлення до неї – тут ще треба гарненько подумати. Так от, Толік сказав тоді: «Подумай! Адже для вченого, м'ясо дохлої свині під мікроскопом, і шматок синього м’яса зі стегна якогось ветерана праці Івана Івановича, що лежить два дні в труні, обкладений вінками – це той же, 100% ідентичний екземпляр! Хіба-що не підфарбований для вітрини. І ти це ще до цих пір їси? Ну ти даєш…, - продовжував Толік. Вони виварюють з м’яса трупну отруту, розкладену кров та лімфу, кидають туди лаврового листочка та перчику і несуть цей «бульйончик» хворому в лікарню, щоб він, тіпа, одужав! Уявляєш цей абсурд? І ти з ними теж?». Вам треба було бачити слово «бульйончик» на обличчі мого співбесідника. Це було щось! Він дивився тоді з викликом в очах, як тато, який хоче відучити свою дитину від схильності до крадіжок чи брехні. В очах його, пригадую, була і біль, і співстраждання, і строгість… «Якщо їм приємно пити цей чай з м’ясом, вірніше, чай з трупом (так він тоді назвав звичайний для нас суп) – це їх справа. Але ж ти – не вони?». Ці останні слова та стегно Івана Івановича так вплинули на мене, що я поспішив добігти додому і, як дитина, що хоче мамі розповісти про отриману в школі п’ятірку, оголосити все почуте рідним! А ще повідомити всім про те, що я м’ясо вже не їм! Прийшов, розповів, і більше ніколи і не їв. Просто не зміг, дякуючи Толіку, мікроскопу та уявному Івану Івановичу у вінках. Мені тоді було 26.

Отже?

«Отже», - вимовив по-особливому Баррі, оглянувши всіх, мов суддя перед винесенням однозначного вироку: «Ми не вмираємо». Ми не вмираємо. Ми - не вмираємо». Довга пауза в мертвій тиші стала прірвою. Ці короткі словосполучення Баррі, здавалося, прозвучали так, ніби грім серед ясного неба. Це була крапка. Факт. Він, хоч і промовляв їх тихо, але дивився аудиторії прямо в обличчя. Короткі, але вражаючі паузи між повторами цих слів не те, щоб волосся підіймали, але затамувати дихання змусили всіх. Гадаю, і тих двох скептиків теж. Лише за третім разом, дві сотні присутніх впіймали справжній зміст цих глибоких слів: «Ми НІКОЛИ не вмираємо!»

Мій безконтрольний раціональний інтелект відразу почав будувати в агонії логічний ланцюжок: «Стоп! Якщо це дійсно так (а це може бути так), тоді навіщо страх перед кінцем світу? Значить не існує ні кінця, ні смерті, бо світ безкінечний? Ого я дав! Так-таки-так… Але ж, як це? Тіло вмирає, а ми ні? Тоді, можливість попасти (знову ж, якщо це правда) в рай – це всього-навсього гіпотеза? Та що це я… Таких же колись на вогнищі спалювали за думання! А кого палили? Тих, хто намагався вийти логічним мисленням за межі шаблону? - Схоже, що так! А що, якщо всі тибетські лами – це ті, хто вже два з половиною тисячоліття тому покинули цей шаблон? А що, якщо…» Я знову себе зупинив, повернувши увагу до усміхненого Баррі. Та було вже пізно, бо втратив зміст ‘at all’. Як тільки я знову сфокусувався після своїх відкриттів, як почув: «На цьому сьогодні все. Приходьте завтра. Завтра всі разом будемо практикувати смерть». Зал вибухнув реготом!

Ну як Ви?

«Ну як Ви?» - запитав я Оксану, виходячи після лекції в довгий, вузький коридор. «Що саме «як?» - уточнила вона ввічливо, навіть не бачачи, як вогнем горіли її червоні щічки на задумливому обличчі після проведених двох лекцій в по-осінньому холодній, ще нетопленій залі. «Та це я так» - з’їхав я, розуміючи, що й сам ще толком не прийшов до тями. «Оце так приїхали до Москви!» - подумав мимохідь я. А ще, дурний, думав брати квитки, чи ні.

Потім, вже по приїзду до Києва, ми з Оксаною обговорювали чому саме Баррі справив на нас таке враження, чому все, як кажуть, дійшло? І знаєте? Може саме через його англійську, яку ми розуміли повністю і без перекладача. Виходить, що для більшості думка з’являлася лише один раз, на вустах перекладача. Натомість, ми кожне речення прослуховували тричі: англійською, потім російською, а уже потім, в глибині своїх сердець, рідною мовою. Може і дійшло все краще саме через це?

Культурний центр «Открытый мир» прощався з нами картинами та фото з Індії, які промовляли тихенько: «До зустрічі, диваки! Ви ще думаєте чи смертна кара – це окей? Чи може ви думаєте про те, чи вегетаріанство - це гуманно? Ну й диваки ж ви!», - хіхікали картини навперебій тоненькими голосочками, махаючи ручками нам вслід! А ми йшли мовчки і душі наші тихо усміхалися.

* Відвідайте компанію, якою представлено цей проект: СП “ІМІДЖ ОСВІТА” при Києво-Могилянській Академії - курси англійської преміум класу!

Автор: Володимир Коливай